Історія закладу

У кожного є свій початок  Батьківщини. Для ужгородців –Ужгород, для київлян – Київ, а для нас – село Веряця.

Між двома пасмами синіх гір тихо несе по прикарпатській долині свої води річка Тиса. На лівому березі, серед зелених садків, розкинулося мальовниче село Веряця. Його історія сягає сивої давнини.

За старовинними легендами та переказами, ця благодатна земля знає тупіт монголо–татарських орд, тисячолітнє поневолення чужоземців, звірства фашистів у роки Другої світової війни.

А назва в нашого села з’явилася ось так:

З давніх – давен відважні плотогони сплавляли свої плоти – бокори аж до гирла Дунаю. Важка ця праця, але почесна. Її виконували лише смільчаки, які добре знали повадки та підступність швидкісних гірських річок, де на них чатували круті повороти, пороги.

Недалеко від села височить скеля, в народі яку прозвали Кип (по угорськи – портрет). Тиса з величезною силою ударялась об неї, зразу ж роблячи круглий поворот, утворюючи вир ( крутіль). Тут ставалися нещасні випадки з бокорашами, які сплавляли сіль. Рідні загиблих просили показати і розповісти про місце трагедії, їм  відповідали «у вирачу!» - множина від іменника вир – вирача. Звідси пішла назва села Вирача, за народною етимологією, Веряця ж літературний варіант.

А скеля, об яку ударялись бокораші на сьогоднішній день називається «Марія Терезія», про яку до нас дійшла така легенда: «У сиву давнину, коли ліс та сіль справляли бокорами, люди розбивалися об цю скелю. На Тисі піднімалася буря і бокораші не бачили виступ гострої скали, тому й розбивалися на смерть. Так трапилося і з чоловіком Марії Терезії. Вони проживали в Хусті, а після смерті чоловіка вона приїхала в село Веряця і поселилася на скелі Кип. (так називали її на той час в селі). Власноручно в ній видовбала печеру, з каменя зробила стіл та ліжко, роздобула пальне і в час, коли на річці піднімався шторм, палила на довгій палиці факел, бралася однією рукою за дерево, а іншою давала знак бокорашам. Бокораші з далеку направляли свої бокори на середину річки і небезпечно пропливали повз скелі. Після її смерті істориками нашого села було зібрано матеріал і тільки тоді цю скелю назвали Марія Терезія на честь її імені. Зараз цю скелю відвідує багато людей. На сьогоднішній день збереглися стіл, ліжко та деякі інші речі того часу.

Ось така легенда дійшла до нас про назву скелі - Марія Терезія».

Село знаходиться біля підніжжя південно – західних Карпат, на лівому березі річки Тиси. Про перше заселення території сучасного села свідчать найдена тут давнього палеоліту стоянка около 500 тисяч років тому назад, клад бронзових виробів (кінець ІІ тисячоліття до н.е.) і період пізнього залізного віку VII – VI століття до н.е.
Про давню історію нашого села свідчать археологічні розкопки, проведені Академією Наук України під керівництвом доктора історичних наук, професора Гладиліна Владислава Миколайовича. Археологічна експедиція науково доказала, що на території села Веряці з’явилася первісна людина около 1 млн. років тому назад.

На початку І тисячоліття до н.е. місцевого населення, з метою захисту від нападу, будують укріплення поселення – городища. Верхньотиський регіон на рубежі нашої ери представлений десятками пам*яток докійської культури.

Місцеве населення дотримувалося язичницьких культових та побутово – звичаєвих традицій. Проте, з 863 року на територію регіону починають проникати елементи християнства. Справа в тому, що слов’янське населення Великоморавської держави, а до її складу входили Моравія, Лужиці, Сізелія, Краківщина, Словаччина, Чехія і Закарпаття, приймає греко – слов’янський християнський обряд. А першими проповідниками, які побували на Закарпатті, залишили християнські книги з новою азбукою, були солунські філософи Кирило і Мефодій.

Вперше в історичних довідках назва село зустрічається в 1319 р. У серпні 1399 року король Сігізмунд подарував Севлюш магнату Перені. За участь у придушенні заколоту проти короля Сігізмунда у 1405 році до володінь магната Перені було передано королівський замок Нялаб з усіма навколишніми селами, в тому числі і село Веряця. Починаючи з 1560 – 1640 рр. між династією Перені та австрійською владою виникають часті суперечки. Імператорські  війська зайняли замок в Кіральгазі, а Перені перебирається в Севлюш, де в 1676 по 1684 роках відбудовує у стилі бароко власний будинок та замок,  володаря якого, Жигмунда Перені, за участь у революційних подіях в Угорщині 1848 – 1849 рр. за наказом імператора Франца Йосипа було страчено.

Західноукраїнські землі – аграрно – сировинний придаток імперії Габсбурсів – могли експортувати у російську державу переважно сировину. З місцевого лісу Веряці виготовляли папір в Угорщині, на ньому друкувалось 80% тогочасних періодичних видань, газет, часописів, книг, календарів тощо. З Угорщини (Веряцький щебеневий завод) на Наддніпрянщину протягом першої половини 19 ст. завозили камінь і плити для будівництва доріг і вимощування вулиць, тротуарів, підлоги тощо.

На прикінці ХVІІІ ст. та середині ХІХ ст.. в селі був добре розвинений такий народний промисел як ткацтво.  
На початку 20 ст. в Угорщині почали працювати рудники і шахти по видобутку трахіту і андезиту в Веряці та лігніту в с. Горбки.

9 травня 1920 року в м. Ужгород у приміщенні жупанату розпочались установчі збори товариства «Просвіта». Делегатом на цих зборах від Веряцької школи був петро Величко. «Просвіта» мала за мету в кожному населеному пункті відкрити хату – читальню, театральні студії, створити хорові колективи. В цю акцію включився і педагогічний колектив с. Веряця. Але збудувати в селі читальню чи «Народний будинок» було нелегко. Земля коштувала дорого, від 15 до 25 тис. крон та й більшість населення було бідне і малограмотне, яке не розуміло, що може дати їм товариство «Просвіта».

У 1926–1927 рр. «Просвіта» із приміщень шкіл переходить у власні приміщення: у Веряці в будинку М. Івегеша та І. Хріпти. За оренду просвітяни платили по 30 крон. Керівником товариства «Просвіта» у Веряці був Петро Величко. Члени товариства, вчителі П. Міговк, П. Воличко, Ю. Палфій, І. Деяк та інші. За свої членські внески та пожертвування церкви, закуповували книги, виписували газети та журнали. А щоб ліквідувати в рідному селі неграмотність, товариство організовувало для неписьменних селян вечірні курси, де переважали лекції з сільського господарства. Безперечно, селян цікавило, як покращити врожаї, обходити худобу, обробляти сади та виноградники.

Кожний рік проводились виставки врожаю (сучасне свято села), де визначались кращі хлібороби-земледільці та їх діти. Крім виставок сільськогосподарських культур представлялись моделі знарядь праці, виши ванки дівчат, гербарії флори.

Одним з найактивніших помічників керівника «Просвіта» у с.Веряці був Ю.Ю. Леньо. Він згадує: «Веряцьке товариство представляло понад 380 членів, Королівське – понад 450. Всі кошти, зібрані від вистав, концертів, танців обліковувались у грошовій книзі секретарем товариства, дяком І. Довбаком».

Загальноукраїнська організація «Просвіта» викликала особливе пожвавлення і серед жіноцтва. На початок 30 – х років жіночі організації були вже на стільки сильні, що спробували провести першу конференцію «жіночого союзу», яка відбулась 28 – 29 травня  1934 року в м. Ужгород. Від Веряцької жіночої секції на ній було М. Воличко. Конференція русинських жінок стала демонстрацією жіночої сили і готовності до подальшої боротьби за свої права.

Разом з товариством «Просвіта» виникають перші січові організації. Перші січові організації почали виникати у Королеві, Севлюші, Веряці. Всього на кінець 1920 року нараховувалось близько 24 організації. На базі колишніх «січей» формувались добровольці, це переважно 16-ти 18-ти річні хлопці,   виховані на національно – демократичних ідеях  М.лучкая, Т. Шевченка, М.Драгоманова, І. Франка. Вони вступили в УСС, щоб з допомогою Австро – Угорщини розбити «тюрму народів» Царську Росію і проголосити свою незалежну, самостійну Україну.

Командиром січової застави в с. Веряця був Іван Іванович Келемен. Іван Іванович – активний поборник возз’єднання Закарпаття з Україною,  командир січової застави, до якої входили майже 60 чоловік, учасник  Всезакарпатського з’їзду  в місті Хуст 21 січня  1919 року. Він був у складі очолюваної  М. Бращайком делегації, яку з’їзд у Хусті відрядив до міста Станіслава, що офіційно сповістила керівництво Західноукраїнської народної Республіки (ЗУНР) про рішення з’їзду в Хусті.  Був довіреною  особою Августина Волошина, за дорученням якого депутація у складі Пузи, Клочурака, Бращайка і  Симуляка мала зустріч і розмову з першим президентом ЗУНР Є. Петрушевичем.

І члени ради за возз’єднання, і в майбутньому перший голова «Просвіти», і командир « Січі» в с. Веряця – все говорить про те, що ця людина була високої політичної свідомості, патріотом свого краю. Людина, яка виступала на рівні права всіх національностей, що проживали на Закарпатті. Тоді, в лютому 1919 року, в с. Веряця вітальна смерекова брама хатини І. Хрипти була заквітчана синьо–жовтими прапорами, і Іван Келемен з промовою до своїх односельців : «оголошую вість про ваше визволення з вікової неволі. Від нині ви господарі своєї землі, вільні горожани Української  Держави, де не буде поневолення нації нацією, всі без різниці мови, віри, роду стану чи статі будуть перед законом рівні…»

Велика січова застава була організована (повторно) в с. Веряця. З 1938 по березень 1939 року в ній нараховувалось понад 110 чоловік. Це представники інтелігенції, вчителі М. Агій, П Воличко, І.Чейпеш; майбутній вчитель М.Деяк; селяни Т. Довбак, Ю. Леньо, І. Легеза, М. Андрашко, К. Рац, Г. Івегеш, М. Марканич, М. Келемен, В. Чонка, В. Більце, Ю. Іванчо, В. Деяк та багато інших. Комендантом був Юлій Іванчо, син греко – католицького священника, а першим помічником – Юрій Леньо. За словами останього «хлопці та дівчата у способі думання, поведінці, розумінні своєї гідності, своїх прав та обов’язків сам е під впливом тих подій, які  розгортались навколо нашого Закарпаття, творили новий тип українця, відмінний від спокійного, трохи вайлуватого, заляканого й нерішучого типу «руснака».

Ця активність веряцьких молодих людей, учнів коштувала багатьом власного життя. Так, 16 – 20 березня 1939 року на річці Тізії (Тисі) було розстріляно з Веряці 17 чоловік.

Тяжко переносило населння жорстоку експлуатацію айстро-угорських грабителів-поміщиків та капіталістів. Діти немали радісного дитинства. З раннього віку вони змушені були допомагати батькам в їх тяжків роботі. Не було жодних дитячих закладів. Люди працювали в каменоломнях та гнули спини на полях заможних господарів.

В 1900 році десятки людей змушені були із-за тяжких матеріальних умов покинути рідне село. Вони виїхали в інші країни шукати щастя. В 1918–1920 роках вони повернулись додому, не знайшовши за межами своєї Батьківщини нічого іншого крім експлуатації та злиднів.

В 1923 році в селі була створена Комуністична партія. Активними членами партії були М. Данкович, І. Талабіра, М. Зеленяк.

Після розпаду автроугорської монархії на зміну прийшла чехословацька буржуазна влада. Становище трудящих нашого села не змінилося, вони і далі терпіли політичний та економічний гніт. Джерелом доходу трудящих аж до возз’єднання  Закарпаття з Радянською Україною було  відстале сільське господарство та кар’єр ., де вручну добували камінь. Приблизно в 1900 році відкрито щебзавод, який видобував щебінь для будівництва залізниць в роки підготовки першої світової війни.  Це підприємство працювало з перебоями, а в 1932 році навіть було закрите.

Народна освіта зовсім незаловільняла потреби того часу. Державну школу було побудовано в 1880 році. З 4-ох кімнат відведених  під класні приміщення,  трьома кімнатами заволодів священни к села, залишивши школі одне приміщенні  2х7 м., в якому в дві зміни навчалось в середньому 150 учнів. За чеського буржуазного режиму школа орендувала ще одне  пристосоване приміщення. Таким чином, до 1948 року була в селі початкова школа, при якій працювали чотири вчителі з середньою педагогічною освітою. В школі нараховувалося 163 учні. В 1945 році одна людина мала вищу освіту, а 12 чоловік середню. Значна частина населення була неграмотною.

За чехословацького режиму культмасову  роботу проводила організація «Просвіта»., яка була розміщена в літній кухні громадянина Івегеш М. І., площею 12 кв.м.. Ця кімната служила в сучасному розумінні сільським будинком культури та бібліотекою.

На території села не було жодного лікувального закладу.

За політичні права населення велику боротьбу вели робітники та бідне селянство на чолі з комуністами. Під час виборів за часів чехословацького режиму комуністична партія  з соціал – демократичною отримали половину голосів і мали двох представників. Під час мадярської окупації ці товариші  вели підпільну підпільну роботу і вірили в скоре визволення Закарпаття з – під гніту мадярських окупантів.

До радянської влади малу увагу звертали на благоустрій села. Вузьку засмічені вулиці, з широкими рівчаками по краях, в яких лише гомоніли жаби. Однотипні малі будинки, покриті тільки драницями з маленькими  вікнами. Бідне населення, яке своє  тяжке життя заливало горілкою.

От таке було минуле нашого села до Радянської влади.

Радісно зустрічали перших воїнів Радянської армії громадяни нашого села. У них вони бачили кінець віковічним стражданням, нерівноправності та економічної несправедливості.

Почався період вільного життя. Дружно взялися за роботу наші односельці по відбудові і перебудові нашого нового життя в умовах соціалістичної системи господарювання у тісній співдружності народів Радянського Союзу.

Великі зміни сталися в селі за роки Радянської влади. Відстале сільське господарство вільні господарі землі замінили великим колективним господарством. В 1948 році всі селяни переконавшись в перевагах соціалістичного господарства пішли працювати в колгосп. В 1949 році під час укрупнення наш колгосп об’єднався  з колгоспом сусіднього села Королево, який назвали колгоспом  імені Шевченка.

В 1960 році на базі колгоспу ім.Шевченка створено садівничо – виноградарський радгосп ім.. Шевченка. На схилах гір порослих раніше чагарниками, зараз красуютьс виноградники та молоді сади.

В 1947 році в зоні села Горбки, яке зараз підпорядковується до Веряцької сільської ради, відкрили буровугільну шахту, яка забезпечувала допливом всі села Затисянщини та інші райони області. З 1945 року працюють два щебеневі заводи, продукція яких іде на будівництво залізниць і шосейних доріг УРСР.

В 1961 році на базі шахти відкрито глино–порошковий завод бетоніту. За короткий час з селян – бідняків виросли високо–кваліфіковані робітники. З року в рік росте виробництво валової продукції за рахунок запровадження нової техніки.

В 1959 році в селі налічувалось 1997 жителів.

Корінні зміни відбулися в справі освіти. Початкову школу в 1949 році замінила семирічна школа. Все населення ставало грамотним. В 1949 році навчалося 187 учнів, а в 1963 році 352 учні. Замість школи з 3-ох класних приміщень діти дістали великий світлий будинок з 12 – ма  класними приміщеннями та двома кабінетами. В 1953 році розпочалося будівництво нової школи народним шляхом. В 1960 році нова школа була побудована.

За роки Радянської влади вищу освіту отримали 25 чоловік, середню освіту 160 чоловік.

В 1963 році при восьмирічній школі була заснована заочна середня школа /7–8 класи/, в якій навчалося 45 чоловік. В 1963 році відкрилися два 9 класи. В школі отримують восьмирічну та середню освіту робітники радгоспу імені Шевченка, кар’єра, глинопопрошкового заводу та залізничної дороги.

В селі в 1948 році було відкрито дитсадок на 25 дітей. В 1945 році була відкрита хата–читальня, в 1948 році сільський клуб, розміщений в старому приміщенні. В 1956 році було побудована нова клубна установа на той час на 320 місць з бібліотекою та читальним залом. Читальний зал налічував 4876 книг та 680 читачів. З великою приязністю туди заходили молодь та дорослі села, слухали лекції, дивилися кіно та виступи гуртків художньої самодіяльності.

Селяни отримують своєчасну лікарську допомогу. В 1946 році було відкрито фельшердсько – акушерські пункти в с. Веряця та с. Горбки.

Крім цих лікувальних установ на території Веряцької сільської ради працювали ще три оздоровчі пункти : в кар*єрі, щебзаводі та глино порошковому заводі.

З метою покращення роботи лікувальних пунктів, аж в 1961 році в селі Горбки, а в 1962 році в с. Веряця було побудовано нові будови для фельдшерсько–акушерських пунктів, які повністю забезпечують культурне обслуговування хворих громадян.

В 1959 році в селі Веряця та Горбки налічувалось 1997 жителів.

В 1966 році  населення становить 2366 жителівз них 1167 жінок та 1199 чоловіків. За Рядянської влади зовсім змінилося життя жителів сіл Веряця та Горбки. На території Веряцької сільської ради  побудовано три нові школи, два фельдшерсько–акушерські пункти, клуб з бібліотекою, крамницю з закусочною. Центральна дорога в селі асфальтована.

Село повністю радіофіковане та електрифіковане. Побудовано 126 будинків на місцях старих і 227 на нових участках. Цей яскравий доказ того, що матеріальний рівень трудящих за радянської влади значно підвищився. Вони вдячні Радянській владі та Комуністичній партії за щасливе дитинство.

Рідне село, Веряцю, за його межами прославили такі видатні люди, уродженці села :
1. Щербан Михайло Іванович – кандидат біологічних наук,
2. Хріпта Федір Петрович – кандидат медичних наук,
3. Бобик Юрій Юрійович  - кандидат медичних наук, доцент,
4. Агій Василь Михайлович – кандидат ветеринарних наук,
5. Агій Франц – кандидат філологічних наук, член Будапештської Академії наук.

Веряцька сільська рада повторно зформавана і відкрита в грудні 1992 році.
Перший сільський голова, людина з досвідом – Більце Іван Юрійович – 1992 – 2002 рр.
Його послідовник - Шародій Іван Федорович – 2002 - 2010 рр.
Голова  Веряцької сільської ради – Староста Петро Іванович 2010 – 2015 рр.
Секретар сільської ради – Лукіта Марія Василівна – 1993 – 2015 рр.
Діючий секретар сільської ради – Комісарова Ярослава Володимирівна - 2015 рік.

На сьогоднішній день, 2016 року, населення сіл Веряця та Горбки становить 2784 жителів, 776 дворогосподарств, загальна площа населених пунктів 609,1 га. Відстань до районного центру м. Виноградів 17 км., до обласного центру м. Ужгород 150 км. Село газифіковане, проведена локальна система вуличного освітлення. В селі налічується 25 сільських вулиць та 7 провулків.

В селі збудовані 4 храми, на чолі з людьми, які обрали своє покликання служити Господу Богу:
- Православна церква Св.Різдва – Богородичної парафії Хустсько - Виноградівської єпархії с. Веряця – благочинний Затисянського округу Тезга Михайло Михайлович.
- Греко – католицька церква Різдва Богородиці с. Веряця – отець Дідик Любомир
- Православна релігійна громада української православної церкви с. Горбки – отець Іван Парада - Греко–католицька церква с. Горбки – отець Іван.

2 школи, а саме:
- Веряцька ЗОШ І – ІІ ст. – директор школи Крічфолуші Леся Йосипівна
- Горбківська ЗОШ І – ІІ ст. – директор Дубровка Василь Михайлович.

В селі функціонує дитячий навчальний заклад, керівником  якого є жінка з надзвичайним талантом до роботи здітьми дошкільного віку – Іваніга Юлія Василівна.

Амбулаторія загальної практики сімейної медицини с. Веряця під керівництвом головного лікаря терапевта Івегеша Бориса Михайловича.

Фельшердсько–акушерський пункт с. Горбки – завідуючий фельдшер Тарнай Руслан Васильович.

Одне відділення зв’язку с. Веряця, одна сільська бібліотека.

Сільський будинок культури на 150 місць. В якому з 1997 року директором працює Тарнай Василь Іванович, він з 1973 року розпочав свою трудову діяльність. Це людина з золотим голосом, талантом який Господь дає тільки обраним людям, недарма його в нас на Затисянщині називають «соловейком Закарпаття».